Середина лютого (тиждень перед та під час Мюнхенської конференції з безпеки) стала шоковим періодом для Європи (з боку США). 18 лютого розпочалася "шокова терапія" Трампа щодо України.
Багато хто здивувався, чому це сталося, і чому саме зараз? Насправді, дивуватися не варто, ми опинилися в списку, в якому раніше були Данія (у зв'язку з посяганням Трампа на Гренландію), Канада, Мексика, Панама, в широкому контексті — вся Європа (за винятком правопопулістських союзників команди Трампа). Рано чи пізно агресивний тиск з боку Трампа повинен був проявитися і щодо України. Це суть трампістського світогляду і особливість його політики: головне — гроші; і ці гроші треба вибивати з тих, хто слабший і залежний від США.
Непосредньою причиною агресивних заяв Трампа та високопоставлених чиновників з його адміністрації став відмову Президента Зеленського підписати кабальну угоду щодо стратегічних ресурсів України, а формальним приводом стала критика Зеленським переговорів США та Росії в Ер-Ріяді. Трампу дуже не подобається, коли йому відмовляють, а ще більше, коли його починають критикувати. Ну, а далі — понеслося. Не буду повторювати те, що всі чули і бачили. Однак агресивна хвиля з Вашингтона в бік Президента Зеленського — це також вже апробована (на інших країнах) тактика агресивного тиску на українське керівництво з метою все ж примусити Київ до підписання ресурсної угоди, яку запропонували США.
Але треба розуміти, що справа не тільки в роздратуванні Трампа щодо Зеленського, і не тільки в спробі дожати нас до підписання ресурсної угоди. Вже очевидно, що суттєво змінюється політика США до нас, до Росії, до Європи. І це помітно не тільки за риторикою Трампа, а й за конкретними діями США в ООН, у переговорах з Росією, і стосунках з нами та подібним. Вирішити питання з Росією для Трампа важливіше, ніж домовитися з нами. А ми повинні заплатити Трампу по рахунках за те, що нам надавали як безкоштовну і безповоротну допомогу. Кардинально змінюються підходи США до своїй зовнішній політиці. Ліберально-демократичні цінності відкидаються (або замінюються зовсім іншим — меркантильно-консервативним і егоїстичним тлумаченням національних інтересів США), гроші важливіші глобальних інтересів безпеки США, замість партнерства по відношенню навіть до союзників застосовується агресивний диктат, в пріоритеті — великі угоди (big deals) з тими, хто традиційно був стратегічним конкурентом, а то й ворогом США.
Чому це важливо усвідомлювати? Тому що нам доведеться і зараз, і в подальшому шукати оптимальний баланс між тактикою і стратегією у відносинах з США в контексті нашого протистояння російській агресії.
Зараз нам потрібно зняти конфліктну напругу навколо теми ресурсної угоди і взагалі у відносинах з Трампом і його адміністрацією. Вочевидь, доведеться піти на деякі поступки Сполученим Штатам щодо ресурсної угоди, щоб зберегти для України навіть просто можливість купувати американську зброю. Але колишньої безкоштовної військової допомоги вже не буде. А про економічну допомогу з боку США можна і не мріяти. Хто знає, які поступки будуть від нас вимагати США заради формального припинення війни в Україні? І в цьому питанні, можливо, доведеться йти на не найприємніші компроміси. І дай бог, щоб це ще були компроміси, а не односторонні поступки України. І серед ймовірних вимог можуть бути такі, які будуть для нас абсолютно неприпустимими, наприклад, визнання окупованих територій російськими.
Звертаю увагу на ці обставини для того, щоб у всіх нас не було ілюзій, що можна повернутися до колишніх партнерських відносин з США. Партнерство, якщо й буде, то ситуативного і інерційного характеру. Причому це ми будемо боротися за збереження хоча б залишків партнерських відносин. Адміністрація Трампа не буде розглядати нас як партнерів, тим більше стратегічних. Ставлення до нас буде як до об'єкта торгів з Росією та до ресурсного активу (і добре, якщо на майбутнє, а може і просто як до джерела компенсації витрат, які були раніше).
Які висновки ми можемо зробити з нинішньої (вже нової) ситуації в наших відносинах з США? Ця ситуація може в певній мірі змінюватися (і в негативну, а може, і в позитивну сторону, якщо Трампа трохи попустять і йому буде вигідно трохи підтримати Україну), буде навіть качатися, як на американських (трампівських) гірках, але головні тенденції, про які я сказав вище, вже очевидні.
З точки зору поточних тактичних інтересів зараз ми повинні і навіть зобов'язані шукати певні, відносно прийнятні компроміси з Адміністрацією Трампа з питань ресурсної угоди, з питань умов завершення російсько-української війни і з деякими іншими темами. Можливо, деякі з цих компромісів будуть болючими для нас. Однак ми не можемо (навіть якщо дуже хочеться) послати Трампа к чортам, як деякі пропонують. Негативні наслідки тоді для нас будуть дуже великими, особливо з точки зору впливу на військову ситуацію. Поки що ми занадто залежні від США. Тому доведеться проявляти гнучкість.
В контексті більш тривалої перспективи ми повинні розуміти, що як мінімум на період президентства Трампа неминуче втрачаємо США як головного стратегічного партнера України, зокрема і в військово-політичному протистоянні з Росією. Однак цей процес треба розтягнути в часі і мінімізувати його негативні наслідки.
Одночасно нам потрібно думати про формування нової стратегії безпеки. На даний момент очевидно лише одне — нашим головним стратегічним партнером на перспективу стануть європейські країни (звичайно, з деякими виключеннями і, можливо, трохи в іншій формі, ніж зараз). У нас спільні виклики (нова зовнішня політика і політика безпеки США при Трампі) і проблеми (російська агресія), просто для нас вони більш виразні і небезпечні. Але доведеться шукати і додаткові запобіжники і контрважелі, щоб зменшити загрози з боку Росії та подальших бурних коливань міжнародної політичної кон'юнктури, в тому числі і з боку США при президентстві Трампа.
Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.